- Головна сторінка
- Новини, об'яви
- Цікаве і корисне
- Випускникам у допомогу
- Континент предметів
- Шкільні події
- Ми обдаровані!
- Шкільні газети
- Маленький гімназист
- Дружба з м.Оберхаузен
- Весела сторінка
- Ігри
Жевжик Дар'я. Патріотизм у наш час
21 листопада 2014 року відбувся фінал обласного літературно – дослідницького конкурсу «Патріотизм у долі Запоріжжя», який проводить щорічно КЗ «Обласний центр патріотичного виховання молоді» Запорізької обласної ради. Фіналісткою стала учениця 9 -В класу, нашої гімназії - Жевжик Дар'я у номінації «Патріотизм періоду незалежності України» (вчитель,що підготував – Пірожок Олена Олександрівна)
Патріотизм у наш час
Що таке патріотизм? Чому зараз стало так актуально бути патріотом ? Люди, не розуміючи цього слова, називають себе патріотами. Не розуміючи цього значення у повному сенсі. Саме для мене, патріотизм – це щира, не «показна» любов до своєї країни, коли в тебе душа прив'язана до неї єдиної. Коли ти, з радістю і відданістю живеш у своїй країні. Приймаєш її такою, якою вона є, з усіма погрішностями, бо вона така одна, коли ти зранку встаєш і розумієш, що щасливий.
Саме тому, я не розумію людей, які спочатку голосують, що це країна занепаду, а потім з наче «щирим» поглядом, кричать: «Ми – патріоти, поверніть нам нашу країну! Ми її не віддамо! Я піду воювати, візьміть мене!» Де ви були, коли це все починалося? Коли на вулицях ваша, як ви кажете, «кохана» Україна горіла и димилася? Коли щебетання пташок змінилося звуками пострілу? Коли мелодії сміху змінялися на крики відчаю і болю?
Ви були вдома. Або на роботі. Чи дивилися телевізор. Чому ж, якщо ви патріоти, ви не пішли туди? Там, де гинули хлопці. Які не хотіли всього цього, вони просто працювали. Там, де жінки, наливаючи гарячі обіди людям, намагаються непомітно змахнути сльози. Так, я розумію, що є сім'я, діти, кохана дружина. Я розумію, коли ви не йдете туди, тому що ви потрібні тут, але кажу, за тих людей, які навіть не знаючи всієї ситуації, кричать що вони – патріоти. Люди, які вчора напилися, а сьогодні пришли й галасують. Що Україна – їх домівка, що не покинуть її. Навіщо так робити? Ви ж все одно завтра не згадаєте, що казали сьогодні. Зате ви ж показали, що патріоти.
Агов, люди, прокиньтеся! Вас вбивають, вас знищують! Вашу віру розтоптують, ваші мрії розстрілюють. Не час здаватися! Не зараз. Не коли ми в небезпеці. Коли боїшся вмикати новини, бо екран спалахує кров'ю, потерпілими й горем. Боїшся читати газети, бо перші полоси прикрашають списки погиблих, поранених. Або списки дітей, які зникли під час цих жахів. Коли хвилі болю й жалості накривають з головою. І від цього не втекти. Вони починають омивати твої думки, повертаючи їх у бік цього безладу. Ти починаєш тонути у цьому. Занурюватися ще більше й більше у цей світ, наповнений запахом металу, зображення молодих, зовсім юних хлопців з автоматами наперевіс. Які просто добросовісно виконують свою роботу, не зважаючи на те що сьогоднішній бій може стати останнім у їхньому житті. І я не можу, навіть уявити їх страх за своє життя, бо, можливо, у когось із них вже є родина. Вагітна дружина, яка лише хоче бути матір'ю для своєї дитини й гарною, люблячою дружиною для свого чоловіка. Або у них є сім'я, у якій багато дітей, сестер, братів. І вони стоять там, бо потрібно, бо зобов'язані; вони знають, що роблять це для їх світлого, не окутаного пітьмою майбутнього.
Ця війна відкрила очі багатьом людям. Одні побачили, що їх влада, зовсім не така ідеальна як здавалася. Інші зрозуміли, що віддані всім серцем Україні. То ж в цьому є свої переваги, як дико б це не звучало. З очей людей зникла пелена, навішана людьми, які стоять у штурвала влади. Та чи ви не можете правити вашим народом чесно? Віддано? Ні, бо, відчувши смак влади, вже не зупинитися, люди змінюються, це стає їх наркотиком. Треба ще більше й більше, й зовсім все одно, яким шляхом вони цього досягнуть. Влада затуманює розум, створює в розумі нові думки, через які люди, думають, що можуть усе. Вони не турбуються про благополуччя інших людей, за яких вони у відповіді. Забираючи у них усе, вони задовольняють власні потреби, тобто живуть за рахунок чесно зароблених грошей інших людей.
Кожного літа я їжджу до дитячого табору. Він недалеко за нашим містом, там свіже повітря й можливість гарно відпочити. У цьому році у таборі було 12 дітей-біженців, з Донецької області та самого Донецьку. У нашому загоні була лише одна дівчинка з Краматорська. Вона розповідала про початок війни у їхньому місті. Усю розповідь жах не сходив з нашого обличчя. Якось вона поверталася з прогулянки додому і повз неї проїжджала військова техніка, просто вулицею. Навіть не намагаючись ховатися. Так відкрито, нібито не боячись, що їх виявлять. Їй 12 років, а вона вже бачила жах війни. Іноді вона плакала вночі, тихо стиснувши в зубах подушку, тихенько вила від усвідомлення, що може більше не побачити рідних. Один раз вона показала нам фотографії міста після окупації: розгромлення, опустошення. Загибель колишньої краси, побиті вікна гіпермаркетів і маленьких магазинів. Стіни жилих будинків з ум'ятинами. Вони жили там, це була їх домівка. Чому вони повинні страждати? Її та маленького братика відправили до нашого табору на час запеклих воєнних дій. Коли у Краматорську почалося бомбардування, вона не знаходила собі місця. Знаєте, що саме жахливе? Коли вона змогла дозвонитися до рідних, мати сказала, що батько загинув.Він просто пішов до магазину й почалося бомбардування. Він не встиг. Не встиг добігти додому. У дівчинки був нервовий зрив, перші дні вона не спала, не їла, просто сиділа й дивилася в одну точку. На четвертий день вона почала плакати, сильніше й сильніше. Вона зірвала голос, кричала, билася в істериці. Велика трагедія маленької душі. Вона така маленька, беззахисна, з личиком безтурботним і великими чистими очима. Її забрали через два дні додому, коли місто відбили наші війська. Я не знаю, що з нею було далі, але хочеться вірити, що у неї все добре. Що вона зможе стати сильною й пережити це випробування життя.
В дитинстві бабуся часто розповідала мені легенду про мішочки щастя й горя. Доля завжди носить із собою два мішочки, з щастям і горем. Вона одарює людину потрошки з одного мішечка й потрошки з другого. Але іноді мішочки рвуться, і на людину висипається ціла купа горя або щастя. Тоді доля, дивиться зламається людина чи ні. Якщо зламається, значить людина слабка й духом й тілом. Якщо ні, тоді доля досипає на людину потрібний мішочок. Я була маленькою й завжди з задоволенням слухала цю історію. Вона здавалася мені такою чарівною, в ній було щось таємниче й заворожуюче. Мені здається, саме тому ми зустрічаємо людей, яким усе вдається, або як кажуть, любимчиків фортуни. Або людей, у яких все життя якісь невдачі. Просто мішочок невчасно порвався. Чи вчасно? Недаремно ж доля вирішила випробувати саме цього чоловіка. Подивитися чи спроможний він побороти негаразди, або ж сдасться при першому ударі. Так виховуються сильні люди.
Так ось мені хочеться вірити, що доля осипить цю дівчинку частинкою мішечка зі щастям, бо з мішка горя висипалося забагато їй на юну голівоньку. Вона схожа на маленького ангела. Навіть зовнішністю: світле, немов пух, волосся, сині, як два океани, очі і хрупка постать. Здається, ще мить - і вона полетить, розправивши крила і посміхаючись лише одними очима.
Мені, усі діти, які зазнали біль втрати домівки й рідних, здаються маленькими ангелами, бо вони такі маленькі, зашугані й налякані. Уявіть, ще вчора ви спокійно сиділи вдома та весело сміялися з рідними, а сьогодні - ховаєтеся в підвалах від загарбників. І все. Ваше життя похитнулося, намічені плани зірвані, а плани на майбутнє розлітаються прахом. Не кожна доросла людина з цим впорається, а дитина - тим паче. Дорослі зможуть, хоч якось, але продовжувати жити, будувати нові плани, розпочинати нове життя. А дитина, вона просто дитина. Із мріями, переживаннями, що іноді набагато серйозніші, ніж дорослі. Більшість думає, що дитина не може серйозно переживати, що вони нічого не розуміють, але це неправильні думки, іноді діти розуміють набагато більше, ніж дорослі. Це вже стосується проблеми батьків та дітей. Я веду до того, що дорослі переживуть ці події стійко, намагаючись не розкисати. Маленька здивована дитина буде налякана, буде шукати підтримки і ховатися. Мені їх дійсно шкода, такі малі, наївні, чисті, а вже бачили, відчули такий жах.
Всі бояться висловлювати свою думку, бояться скористатися своїм правом голосу, на думку, на слово. Це небезпечно, за кожний звук, полинувший у сторону володарів влади, і ти не знаєшь, залишишся ти живим або ні. Нас загоняють під трафарет. Під лінійку. Однаковими, слабкими, наляканими, бо так ми не зможемо мислити, думати й намагатися чинити протести. А значить, нами буде легше керувати, як стадом. Так жорстоко, але дійсно вірно. Можливо, я не права, і цього не варто писати, але це моя думка. І я буду її відстоювати. До останнього, мій вислів теж має право на життя. Мені з дитинства говорили, що завжди треба відстоювати свою думку, бо так ти залишаєшься собою, а не стадом. Значить, ти зберіг можливість думати, розмірковувати самостійно, а не за підказками інших. Не бути схожим на інших за стилем та змістом думок.
Війна розв'язала більшість людських пороків. Відчувши безнаказаність, люди почали грабувати, вбивати, знущатися та ґвалтувати. Руйнуть усі моральні принципи, правила, за якими жили, вони самовдосконалюються. Але вони забувають одну річ. За все у цьому житті треба сплачувати. Біль, розрушення і знищення вбивають, не гірше вірусів. У моїй уяві, життя – це великий магазин, у якому ти берешь усе, що хочешь, тільки все одно у кінці потрібно платити по рахункам. Це стало головним приципом мого життя – «Бери, але не забувай про оплату за своє задоволення». І меня здається, оплата цих людей, зовсім їм не сподобається. Забагато шкоди вони причинили іншим людям. І за це отримують свій життєвий штраф.
Дуже часто замислююся: «А якщо б революція не відбулася?». Ми б і далі жили під гнітом і приниженням влади? Яка наче турбується про нас, а насправді турбується лише про те, де б і ще відібрати грошей. Терпіли б низькі зарплатні і відсутність нормальних умов існування? На мою думку, революція зробила вирішальний крок до визволення нашого народу з-під гніту. Так, можливо, зараз не найкращі умови для проживання і стало ще гірше. Та де гарантія, що так не було б і без революції?
Як висновок усієї роботи, хочу сказати лише одне. Залишайтеся патріотами своєї країни, свого краю. Не забувайте про неї, бо вона одна рідна. Батьківщина. Домівка. Де завжди буде пахнути свіжими бабусиними пиріжками й запашними яблуками. Свіжовипеченим хлібом і тонким ароматом маминих рук. Це наша історія, наше минуле, теперішнє й майбутнє. А найголовніше – вірте. Вірте у перемогу, у кращі дні вашого майбутнього. Мрійте, записуйте мрії і не забувайте їх. Віра рятує усіх нас, допомагаючи нам жити. Прокидатися зранку й ідти у справах, так що вірте.