Навчання в школі мені ще й досі нагадує якусь довгоочікувану подорож...

Інколи дні здавалися буденними та нецікавими,а заняття - просто марнотратством такого дорогоцінного часу. Тільки щось в останню мить змінилося, все завирувало. Закрутилось. Замерехтіло різнокольоровими метеликами...

Здалося, що якась чудернацька Машина Часу стрімко набирає швидкість, а ми, цьогорічні випускники – пасажири на метушливому пероні Життя.

Чекаємо, коли диспетчерський голос промовить: «Потяг у Дорослість прибуває на останню, одинадцяту колію». Всі завмерли. Стоїмо тісненько одне біля одного, зігріваємось спогадами. А тополиний пух пролітає над нами прощальними шкільними днями.

Це буде не звичайний потяг, а експрес, що доправить кожного із нас на свою, ще не відому поки що станцію.

Можливо, колись ми повернемось до нашого Шкільного вокзалу. Привітаємось з рідними вчителями, поглянемо на тих, хто сидить на наших місцях за партою. Прийде навіть та мить, коли приведемо до першої колії своїх дітей...

Але це в майбутньому... Сьогодні ми самі ще трішки діти. І, стоячи на останньому пероні, на останній сходинці, відраховуємо хвилини... Стримуємо сльози , а вуста шепочуть: «Прощай, дитинство! Ми сумуватимемо, рідна школо!»